Львів ще від часів Галицько-Волинського князівства став культурною і торговельною Меккою, яка притягала до себе талановитих людей: архітекторів, художників, поетів, ремісників, купців. Пошуки вірмен у торговельному бізнесі, знання й навички віртуозних ювелірів, гартувальників, шкіряників – все це знадобилося у Львові, який зростав як європейський ремісничий і торговельний центр.

У XIV ст. Львів поряд із Венецією і Амстердамом стає однією із трьох найбільших вірменських колоній у Європі. На Сході Європи львівська вірменська громада була найчисленнішою, і саме тому 1364 року Львів став центром Вірмено-Григоріанського єпископства.

Львівські вірмени мали свої школи, бібліотеки, шпиталі. Вірменський історик і мандрівник Симеон Дпір Лехаці писав, що у вірменській дільниці велася потужна харитативна діяльність: у неділю тут не обідали без жебраків, чужоземцям надавали притулок, голодних годували, хворих лікували. Якщо зима була довгою і суворою, жебракам роздавали хутряні шапки, кожухи, чоботи.

У Львові діяла перша на території СНД вірменська друкарня. Тут 1616 року Ованес Карматенанц видав “Псалтир”, єдиний примірник якого зберігається сьогодні у Венеції.

Після того, як польський король Казимир III у середині XIV століття переніс центр Львова з-під Високого замку на рівнину Полтви, для вірменської громади відвели частину укріпленого міста під північним муром (це і є нинішня вулиця Вірменська).

Протягом усього середньовічного періоду потуга Львова базувалася на торговельних зносинах між Заходом і Сходом. Історично склалося так, що торгівля зосереджувалася здебільшого в руках вірмен. 1484 року вірмени мали у Львові 19 крамниць, українці – 3, поляки – 2. Та вірмени не лише торгували самі, а й обіймали надзвичайно важливі посади перекладачів, і через них місто здійснювало усі торговельні контакти з іноземними купцями. Забудова вулиці Вірменської поряд з площею Ринок і вулицею Руською була найкращою у місті. Позаяк вірменська громада була найбагатшою у місті, то для зведення своїх кам’яниць вона запрошувала поважних місцевих та приїжджих будівничих. Вже у XV столітті вулиця мала кам’яний брук, водогін та зливну каналізацію.

Вірмени, як народ торговий, мусили зважати на панівний етнос і панівну релігію тієї країни, куди їх занесла доля. 1630 року вірменський архієпископ Миколай Торосович оголосив про перехід львівських вірмен до унії з Римо-католицькою церквою, що спричинило їхню полонізацію. Якщо на початку XVII століття у Львові мешкало понад дві тисячі вірмен, то до кінця XVIII століття їх залишалося удесятеро менше, а вже у XX столітті їх майже не було – залишилися лише поляки з полонізованими вірменськими прізвищами.

Радянська епоха кардинально змінила демографічну ситуацію. До Львова приїжджали вірмени з усього СРСР.

Головна святиня львівських вірмен – Собор Успіння Пресвятої Богородиці – унікальна пам’ятка східної культури на європейських теренах. У 1360-х роках вірменська громада розпочала будівництво величного храму. Сілезький архітектор Дорінґ будував церкву за зразком катедри в Ані – древній вірменській столиці на території сучасної Туреччини. Храм побудовано з ламаного каменю і обличковано тесаними плитами, товщина стін - півтора метра.

Вірменський собор за радянських часів закрили і влаштували тут спочатку сховище Львівської картинної галереї, а з 1953 року - сховище Національного музею. Приміщення храму довго не хотіли передавати вірменській громаді. У січні 2000 року храм нарешті передали вірним. На Різдво 7 січня 2001 року у капличці церкви на подвір’ї відслужили першу Літургію. У травні 2003 р. відкрили вхід до церкви з вулиці Краківської. Тоді ж відбулося посвячення Вірменського катедрального собору Верховним патріархом вірменської церкви, Католікосом усіх вірмен, Гарегіном ІІ.

...Сьогодні є велике бажання львівських вірмен долучитися до збереження їхньої, а також і нашої з вами культурної спадщини. І міська влада, і громада Львова повинні їм у цьому сприяти. Або принаймні не перешкоджати вірменам у їхньому намаганні зберегти для нащадків неоціненні культурні скарби Львова.


Ярослав МАРИНОВСЬКИЙ